Ірина Матвієнко
Зародження української преси
та її роль в процесі національної
самоідентифікації
Як і інші слов’янські народи,
українці під впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи
свого національного відродження. На початковому етапі представники передової
інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини,
прагнучи обґрунтувати самобутність українського народу. Другому –
культурницькому – етапові притаманний сплеск відродження національної мови, її
дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій – політичний – етап
характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням національно
зорієнтованих вимог, зокрема самостійності.
Після розгрому у 1847 році першої
української організації такого спрямування – Кирило-Мефодіївського братства – в
Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових
національно-демократичних організацій. Незважаючи на переслідування й утиски з
боку царського уряду, український національний рух наприкінці 60-х років
продовжував розвиватися. Так провідні діячі братства – М.Костомаров,
В.Білозерський, П.Куліш, а згодом і Т.Шевченко, відбувши судові покарання,
з’їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили
так звану „Громаду”. Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження
самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації.
З метою поширення своїх поглядів у
1861 р. петербурзька група з великими труднощами отримала дозвіл на публікацію
першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву „Основа”.
„Українська преса не мала родючого грунту, бо нам її завше кріпко забороняли.
Але скільки здатний народ наш і в цій справі, ясно показує журнал наш „Основа”,
що виходив ще в роки 1861 та 1862, – журнал цей стояв в рівні з великими
„товстими” журналами інших народів”, – таку високу оцінку „Основі” дав Іван
Огієнко, видатний український релігійний і громадський діяч (Огієнко. І.
Українська культура).
Коштом заможних українців,
землевласників, В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано
українську друкарню, де й готувався до друку журнал „Основа”, що публікував
твори П.Куліша, І.Котляревського, Г.Квітки-Основяненка, Т.Шевченка, Марка
Вовчка та інших українських письменників.
Протягом свого короткого
22-місячного існування „Основа” виступала засобом спілкування та будителем
національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.
„Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861-2, в суміш мовою українською і
російською, мав незвичайно велику вагу, вперше обєднавши інтелігентних
Українців Росії й визначивши провідну поступову їм стежку, – писав професор
української історії Михайло Грушевський. – Сміливі політичні гадки
кирило-мефодіївського брацтва, правда, вже не залунали в новім органі. Тяжко
сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх
гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких
справах, котрі в підцензурній часописи можна було б обговорювати хіба дуже
загально і здалека, коли тим часом по черзі стояли справи такі близькі і для
українства превеликі, як справа визволення селянства, упорядкування нового
громадянського, господарського і культурного житя селян. Сим справам гурток
„Основа”, що почала виходити саме перед визволенням селян, присвячував особливу
увагу. Потім за справою визволення виступило питання народної освіти... Разом з
тим виникали суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і
книжного уживання.... А заразом мусіли відборювати ся і від Поляків, які теж
хотіли підтягнути Українців під свою стару історичну Польщу” (Грушевський. М.
Історія України).
Петербург став центром
українського літературного життя в шістдесятих роках. В „Основі” брали участь
усі українські інтелігентні сили, й завдяки цьому вона має першорядне значення
в розвитку української літератури та національної ідеї. Сильне поетичне слово
Шевченка, що помер у самих початках існування „Основи”, єднало письменників
старшого й молодшого поколінь; високі ідеї, які Шевченко висловив у своїх
поезіях, запалювали до творчої праці й жертвенної служби. В „Основі” брали
участь Куліш, Костомаров, Марко Вовчок, Глібов, Кониський, Стороженко, Ганна
Барвінок, Руданський, Данило Мордовець, Свидницький, Чубинський, Чужбинський і
багато інших.
У другій половині ХІХ ст. це
романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому
українському отримало назву українофільства.
Поновлення активності українців
прихильно зустріла російська інтелігенція столиці. Тамтешні часописи друкували
українські статті та взагалі підтримували розвиток української культури.
Взагалі ті просвітні змагання не тільки не зустрічалися спочатку з ніякими
перепонами, а навпаки – находили підтримку з боку російської преси та з боку
російського уряду.
Діяльність „українофілів”, які
згуртувалися при петербурзькій „Основі”, спричинилася також до живішого
літературного та наукового руху в Полтаві, Харкові, Чернігові і Львові.
У 1861 р. громада, подібна до
петербурзької, виникла у Києві (цей рух відомий під назвою „хлопоманія”), а в
70-90-і роки ХІХ ст. вона стала головним осередком просвітительської роботи в
Україні. У цей період до київської громади входили В.Антонович, М.Драгоманов,
П.Чубинський, Т.Рильський, Ф.Вовк, М.Лисенко, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький
та ін. Члени громади вважали, що їхнім основним завданням є поширення освіти й
пробудження національної самосвідомості народу.
Поступово в 1863 р. розпочинається
нагінка на українську мову. Офіційна влада робила все для того, щоб придушити
будь-які прояви українського національного духу. Так 18 липня 1863 р. міністр
внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських
наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською
„говіркою” мовою дозволялося друкувати лише художні твори. У своєму указі
Валуєв висловив сумної пам’яті слова, що ніякої окремої української мови „нє
било, нєт і бить не может” (Історія української культури. За заг. ред.
І.Крип’якевича). Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис
„Основа” (за ствердженням О.Субтельного, скоріше, однак, через брак
передплатників, ніж через репресії).
Валуєвський циркуляр завдав
величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку
70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми
однодумцями відновлює роботу громад, створивши „Стару громаду”. Важливою подією
стало і заснування 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського
географічного товариства, з яким громадівці активно співпрацювали весь час до
його закриття у 1875 р.
Придбавши у 1875 р. російськомовну
газету „Киевский Телеграф”, члени громади перетворили її на
свій друкований орган, в якому висвітлювалися події в українській перспективі,
обговорювалися актуальні проблеми суспільно-політичного життя.
Однак заборона українських видань
лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці
обмеження, громадівці, встановивши контакти з українцями в Галичині, почали
використовувати їхню україномовну пресу, зокрема часопис „Правда”, для
поширення поглядів, заборонених у Росії.
Невдовзі, однак, переслідування з
боку уряду посилилися. Олександр ІІ за висновками спеціальної комісії заборонив
публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у
початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були
зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс
(Німеччина).
Емський указ поклав край надіям
українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства.
Унаслідок репресій 1875-1876 рр. було припинене видання „Киевского Телеграфа”,
закрите Південно-Західне відділення Російського географічного товариства,
звільнені з Київського університету М.Драгоманов і М.Зібер. Перейшовши на
нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для
розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття представництв за
кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов, де створив
гурток. На кошти київської організації він починає видавати у Женеві часопис
„Громада” (1878-1882 рр.), присвячений українській справі, а саме політичним і
національним питанням. Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до
соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася
культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.
У 80-их роках ХІХ ст. громадівці в
Україні об’єдналися навколо журналу „Київська старовина” (1888-1906 рр.), що
матеріально підтримували В.Симиренко, В.Тарнавський і Є.Чикаленко. Наукові
праці й статті в журналі з’являлися російською мовою, твори красного
письменства, щоправда – українською, але обов’язково за російським правописом.
Національна політика царського
уряду, продовжуючи в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за
своєю спрямованістю, все ж була неспроможна знищити в українському народі
прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку.
Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському
суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції,
яка мріяла про визволення української нації.
„Жвавий український рух... раптом
припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що
він з Росії перекидаєть ся до Галичини; перший от се раз за стільки віків
починаєть ся поворотний культурний рух зі східньої України на захід, в
Галичину, тим часом як перед тим, під натиском польського панування живійші
елементи з західної України відпливали на схід. Тепер українському рухови на
сході стало тяжче ніж в Галичині під австрійським панованнєм, і починєть ся рух
на захід” (Грушевський. М. Історія України).
Важливою складовою українського
національного руху були визвольні змагання на західноукраїнських землях. Ще
наприкінці ХVІІІ ст. внаслідок трьох
поділів Польщі західноукраїнські землі стали колонією Австрійської імперії.
Українці перебували під тяжким національним та соціальним гнітом. Перша
половина ХІХ ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу
панщинно-кріпосницької системи господарювання.
Піднесення національного руху в
Західній Україні відбувалося в період європейських революцій 1848 р. 13 березня
цього року у Відні внаслідок народного повстання було повалено уряд Меттерніха,
і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено
парламентський устрій. 2 травня 1848 р. у Львові українським духовенством на
чолі з єпископом Г.Яхимовичем було засновано першу українську політичну
організацію – Головну Руську Раду, яка займалася освітою, фінансами,
селянськими справами. За словами М.Грушевського, Головна Рада була „свого рода
українським національним правительством, що мало вияснити і представити
центральному правительству політичні й національні потреби Українців” (Грушевський.
М. Історія України).
15 травня 1848 р. у Львові вийшов
перший номер першої української щотижневої газети „Зоря Галицька”, що виходила
до 1857 р. До 1851 р. газета була органом Головної Руської Ради, висловом її
думок і поглядів. „Зоря Галицька” відстоювала ідеї самобутності та єдності
українського народу. У газеті друкувалися твори М.Шашкевича, М.Устияновича та
ін. З 1851 р. „Зоря Галицька” перейшла на москвофільські позиції (у цей період
під вплив москвофілів потрапили й львівський та віденський „Вісники”, „Лада”,
„Сімейна бібліотека”, практично всі культурно-освітні установи, видання
наукових праць і шкільних підручників). У 1853 р. Газета була перетворена на
літературний журнал. Редакторами „Зорі Галицької” були А.Павенцький, М.Коссак,
І.Гушалевич, Б.Дідицький, С.Шехович, П.Костецький, М.Савчинський. У 1857р.
через фінансові труднощі „Зоря Галицька” перестала виходити.
У другій половині ХІХ ст.
український національний рух помітно активізувався. Провідну роль у цьому русі,
як і раніше, відігравали представники інтелігенції, переважно духовенства.
Разом із тим, особливо після придушення австрійським урядом та російськими
військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних
проблем. Галицько-українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина
старшої за віком інтелігенції натомість колишнього культурницького
москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Деякі
видатні галицькі діячі стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної
єдності Галицької Русі з Великою Росією.
Але існувала й інша точка зору. Її
носіями були так звані народовці – представники молодої генерації українського
національного руху, які рішуче виступили проти консервативно-москвофільського
табору. Величезний вплив на формування національної свідомості молоді справляв
приклад Наддніпрянщини. Поезії Т.Шевченка розбудили в 60-их роках живий рух
серед галицьких українців, що після короткого зриву в 1848 р. в 50-их роках ХІХ
ст. попали у стан зневіри й апатії. „Кобзар” Т.Шевченка, твори П.Куліша, журнал
„Основа” та інші українські видання, які діставалися Галичини, захоплювали
молоду західноукраїнську інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального
визвольного руху. Організаційними центрами народовського руху стали редакції
журналів „Вечорниці” (1862-1863 рр.), „Мета” (1863-1864 рр.), „Нива” (1865р.),
„Русалка” (1866 р.).
„...більш енергійні елєменти з
тодішньої галицької молодіжи, а з нею – і деякі представники старших
поколінь... чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного
українського руху, що на їх очах саме тоді відживав у Росії, ніж до тої
офіціальної Росії миколаївських часів, про котру мріяли попи і
урядники-москвофіли... Прояви тодішнього українського відродження в Росії
наповняли сю галицьку молодіж радістю і надією. Жадібно ловила вона огненні
слова Шевченка. ...Пильнують якомога наблизити ся до української мови й
українського житя і своїми виданнями..., будять в громадянстві любов і
привязанє до свого народу – простонародної маси і горячі бажання піднести її
культурно, економічно і політично” (Грушевський. М. Історія України).
Щоб оживити літературу та
привернути народній мові назад її права до літературного життя, університетська
молодь розпочала видавати часопис „Вечорниці” (1862р.). Редактором „Вечорниць”
був Ф.Заревич. Допомагали в редакційній праці К.Климкович та В.Шашкевич. Коли
„Вечорниці” перестали виходити, К.Климкович почав видавати
літературно-політичний місячник „Мета” (1863р.), де вміщував твори не тільки
галицьких, але й придніпрянських письменників. Крім „Мети”, видавав також
„Руську Читальню”. Після того, як „Мета” стала виключно політичним
двотижневиком, літературне завдання перейняла „Нива”. Її редактором був
К.Горбаль. у 1866 р. В.Шашкевич почав видавати на місці „Ниви” тижневик
„Русалка”, але й вона довго не втрималася.
Після того як було припинено
розвій українського життя в Росії, чимало українських письменників надсилали
свої твори в збірники і часописи, що видавалися в Галичині. З старших
письменників – особливо Куліш, з молодших – Марко Вовчок, Антонович, Кониський,
Нечуй-Левицький.
У 1867 р. за допомогою українців
зі сходу у Львові було започатковано часопис „Правда”, в якому друкувалися
твори П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та інших видатних діячів
української культури. Журнал „Правда” виходив „кільканадцять літ, Українці з
Росії брали в нім діяльну участь і він мав до певної міри характер
всеукраїнського органа”, тому що в Росії не можна було видавати ні українських
газет, ні журналів. „...Страшенно богато значило то для народовців, що вони
чули за собою Україну – ту без граничну, могутню Україну, що сплодила великих
героїв козаччини і нових діячів українського відродження, і бачили їх між
співробітниками своїх органів і видань. З другого боку участь російських
Українців скріпляла демократичний і поступовий напрям галицького українства – се
теж богато значило супроти переваги церковних і консервативних елементів у
галицькім громадянстві. Для Українців же російських в тодішнім їх пригнобленню
від усяких перепон і заборон Галичина явила ся немов вікном у свобідну далечінь
українського розвою, що давало вихід йому навіть на випадок найбільших утисків
у Росії”(Грушевський. М. Історія України).
У 1868 р. народовці заснували
товариство „Просвіта”, яке пізніше, у 1880 р., ініціювало створення друкованого
органу – газети „Діло”. Просвітницьку діяльність народовці проводили й за
допомогою політичного часопису „Батьківщина” (1879 р.). У редакційній колегії
цих видань були головними ідеологами народовці – В.Барвінський, В.Навроцький,
О.Огоновський, Ю.Романчук, А.Вахнянин та ін. Головним завданням товариства
„Просвіта” стало сприяння просвіті українського народу в культурному,
національно-політичному й економічному напрямках.
Зрештою весь літературний рух
сконцентрувався в Галичині, де українське національне життя попливло широкою
течією. Поруч інших культурних та освітніх установ у 1873 р. за сприяння
меценатів із Наддніпрянщини (зокрема О.Кониського, Д.Пильчикова,
Е.Милорадовичевої, М.Драгоманова) у Львові постало Літературне товариство ім.
Т.Г.Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове. У перше десятиліття
діяльність Товариства мала скромний характер: на його кошти вийшли два журнали
– „Правда” і „Дослідження в області руської мови” (1880 р., німецькою мовою)
В.Огоновського. У Товаристві працювали М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк,
Ф.Вовк та ін. Дуже важливим було те, що Товариство об’єднувало зусилля вчених
та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію
наук українського народу.
З 1885 р. Товариство взялося за
видання журналу „Зоря” (виходив до 1898 р.), що був усеукраїнським літературним
органом і поширювався (після заборони в 1894 р. – нелегально) у Наддніпрянській
Україні.
Зв’язки діячів культури Галичини й
Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості
вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких
письменників і суспільних діячів, насамперед І.Франка.
Часопис „Зоря”, в якому активну
участь брали представники Наддніпрянської України, довгий час був у Галичині
речником літературного життя. З 1898 р. він був реорганізований М.Грушевським
та І.Франком у загальноукраїнський часопис „Літературно-науковий вісник”. З
огляду розвитку українського руху часопис мав велике значення.
„Літературно-науковий вісник”. (І.Франко, до речі, мав великий досвід у
публіцистичній діяльності. У 1878 р. разом з М.Павликом видавав журнал
„Громадський друг” („Друг громади”), що двічі закривався поліцією і виходив під
іншими назвами („Дзвін”, „Молот”). У 1890 р. після виходу з в’язниці видавав
журнал „Народ”, „Хлібороб” (1891 р.). У 1894-1897 рр. разом із дружиною Ольгою
Франко видавав журнал „Життє і слово”.)
Михайло Грушевський зазначав, що
„для України росийської Галичина з сього часу стає справді вікном на світ, що
не давало їй заснути в темряві тодішніх заборон. Позбавлені можності скільки
небудь свобідно обговорювати питання української політики, завдання і змагання
її, російські Українці користували ся для сього галицькими виданнями, котрі хоч
і були заборонені в Росії, про те поширювали ся на російський Україні досить
значно. На галицькім грунті, на галицьких відносинах, в галицьких виданнях
ставили ся, випробовували ся й рішали ся ріжні питання соціальні, політичні,
національні” (Грушевський. М. Історія України).
Отже, другу половину – кінець ХІХ
ст. можна оцінити як період піднесення національно-визвольного руху, посилення
позицій та ролі тих суспільно-політичних сил, котрі чітко виступали за
всеукраїнське єднання на принципах визнання незалежності й української
державності.
Національно-визвольний рух набув
свого піднесення і завдяки українській пресі, яка зробила свою важливу справу,
„не зважаючи на всі бичі і скорпіони адміністративних і судових кар, на всякі
перепони для їх передплати і поширення”. „Ся преса обєднала і зв’язала в одно
громадянство розсипані атоми української інтелігенції, висунула перед ним
основні політичні, суспільні і національні домагання українського житя, а поруч
них вперше серіозно поставлені були економічні завдання”, – таку серйозну
оцінку дав Михайло Грушевський тій ролі, яку зіграла преса в процесі національної
самоідентифікації українського народу. Народу, який завжди був сіячем
ліберальних думок. Народу, культура якого завжди означалась великою, справжньою
демократичністю. Народу, про який „роздратований гр. П.Румянцев писав року
1760-го: „Эта небольшая
частица людей инако не отзывается, что они изъ всего света отличные люди, и что
нетъ ихъ сильнее, нетъ ихъ храбрее, нетъ ихъ умнее, и нигде нетъ ничего
хорошаго, ничего полезнаго, ничего прямо свободнаго, чтобъ имъ годиться могло,
и все, что у нихъ есть – то лучше всего…” проте в цих словах роздратованої людини чимало є
і святої правди...” (Огієнко. І. Українська культура).
Література:
1. Гайдуков. Л., Крушинський. В. Історія України. –
К.: „Либідь”, 1999.
2. Грушевський. М. Історія України. – К.: „Золоті
ворота”, 1990.
3. Губарев. В. Історія України. – Донецьк: ТОВ ВКФ
„БАО”, 2004.
4. Історія української культури. За загальною
редакцією І.Крип’якевича. – К.: „Либідь”, 2002.
5. Огієнко. І. Українська культура. – К.: „Наша
культура і наука”, 2002.
6. Субтельний. О. Україна. Історія. – К.: „Либідь”,
1993.
7. Тимошик. М. Історія видавничої справи. – К.:
„Наша культура і наука”, 2003.
Главная